Прем'єра книги "Країна Моксель , або Московія"

Володимир Білінський (18.05.1936) VolodymyrBilinski.jpg Володимир Білінський — відомий дослідник історії середньовічної Московії та України, автор популярних досліджень: тритомника «Країна Моксель, або Московія», двотомника «Москва ординська» та історичної розвідки «Україна-Русь». Володимир Білінський народився 18 травня 1936 р. на станції Дунаївці Хмельницької обл. Після спроби вступити на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г.Шевченка закінчив Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту (1959) і став дипломованим мостобудівельником. За розподілом талановитого юнака скерували за межі України, в далекий Казахстан, де він 40 років займався будівництвом мостів, пройшовши шлях від майстра до начальника главку, члена колегії Держбуду Казахстану. Під керівництвом В.Білінського споруджено мости в Караганді, Павлодарі, Джезкагані та багатьох інших містах. Увесь свій вільний час В.Білінський присвячував вивченню і пошуку історичних першоджерел походження Московії. 1999р. В.Білінський повернувся в Україну. Мешкає в Києві. ***************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************** Олена Каганець, «Народний Оглядач» Країна Моксель, або чому московитів почали називати кацапами 15.10.2006 - 21:55 6 жовтня 2006 р. в приміщенні Організації українських націоналістів відбулася презентація книги Володимира Белінського “Страна Моксель или открытие Великороссии”, в якій автор показав правдиву історію формування етносу русскіх і справжню, несфальсифіковану історію Російської імперії. 06101501e.jpg Роман-дослідження, виданий російською мовою видавництвом імені Олени Теліги, містить факти, що взяті з історичних джерел. В переліку літератури, на яку посилається автор, є серед іншого дуже авторитетні енциклопедичні словники і монографії 19 і початку 20 століття, матеріали про Золоту орду з арабських творів, збірники літописів, археологічні та лінгвістичні дослідженння дуже поважних науковців і дослідників, а також спеціалізовані наукові праці, що закриті в московських архівах наукових інститутів. Серед книжок, які використовував у своєму дослідженню автор і які виніс в цей перелік, є також книги з історії Чингізхана і книги про “альтернативну” історію Золотой орди Улиса Жоши. І це невипадково. Адже Московія і Московське царство сформувалися за ініціативи золотоординської татарської еліти на територіях корінного угро-фінського населення. Золота Орда стала державотворчим ферментом майбутньої Російської імперії, а Московія – улюбленим улусом Золотої орди в її ж складі і з дозволу її хана. Той факт, що для “створення” історії Росії Петром І була використана історія Русі та її назва, відомий майже всім, хто трохи знає історію або хоча б цікавиться нею. Про те, як фальсифікувалася історія Росії за Катерини ІІ, також дещо можна прочитати. Але такої великої, грунтовної, систематизованої, підсиленою багатьма науковими відкриттями і дослідженнями праці ще, напевно, не було. І ось ця книга-бомба була презентована націоналістам, багато з яких про неї вже знали, і дехто навіть читав (вона викладена в інтернеті). Володимир Броніславович Белінський розповів, що хрещеними батьками його книги стали Михайло Горинь і Микола Плав’юк. Михайло Горинь згадав, що коли прочитав ще недописаний рукопис цієї книги, сказав авторові, що негайно треба робити книгу і навіть не чекати її перекладу на українську мову. А Микола Плав’юк підтримав його ідею фінансово. “Українці і росіяни – це різні етноси, нічого споріднеого між ними немає, - сказав Володимир Белінський на презентації, - але ми не повинні розглядати той стан, в якому ми знаходимося сьогодні. Тому що сьогодні “чистих” людей і націй немає. Всі вони сьогодні перемішані. Але ми ведемо розмову про коріння, про те, коли етноси виникали з племен, коли вони виникали на базі якоїсь спільноти”. Для багатьох сьогодні не є секретом те, що українці сформувалися на базі слов’янських племен, а росіяни – на базі фінських племен (меря, весь, мордва, мокша, мурома, мещера і т.д.). Багато років-десятиліть-століть історики культивували, а ми вчили історію династії Романових, яка потім плавно трансформувалася в історію СРСР. Ця історія, як відомо, базувалася на концепції, згідно з якою Київська Русь була “спільною колискою трьох братніх народів” – російського, білоруського і українського. Крім того, в обіг був навмисно введений термін “Київська Русь” – щоб потім “зробити” і ввести в обіг інші “Русі”. Але Русь була одна – з центром в Києві. Це була держава, яка об’єднувала виключно слов’янські землі. Землі ж, які потім сталі Московією, не входили в Давньоруську державу, хоча спочатку царські, а потім радянські історики цього дуже хотіли. І досягли свого – в навчальні курси з історії було внесено багато неправди, якщо не сказати нахабної вигадки. Але повернемося до презентації “Страны Моксель”. Володимир Белінській зупинився на чотирьох міфах історії Росії. Перший міф: росіяни є слов’янами, а Ростово-Суздальські землі входили до Київської держави. Володимир Белінський каже, що ніколи Ростово-Суздальська земля (на якій потім утворилася Московія – прим. О.К.) не входила до Києвської держави. “Ми можемо хіба що говорити, що, можливо, з Києва туди хтось і їздив, але Ростово-Суздальська земля жодного дня не була в складі Київської давньоруської держави”. Володимир Белінський каже, що цю його тезу можуть не прийняти професори-історики, але готовий до дискусії, щоб довести це. Тим більше, що після прочитання другої книги сумнівів вже не буде – там все це вже доведено. Від себе зауважу, що головним аргументом наших офіційних істориків-професорів часто є те, що мовляв дослідженнями займаються нефахівці, які не мають права робити якісь висновки. Тільки вони (“кандидуби”-професори) можуть робити висновки! А те, що серед “нефахівців” без ступенів і звань часто трапляється набагато талановитіші дослідники, які роблять видатні відкриття, до уваги не береться. Вікентій Хвойка, наприклад, не був професійним археологом, він був за своєю натурою просто талановитим дослідником – краєзнавцем і садівником, якого потім вже (після відкриття їм Трипільської культури) прийняли в свій клуб професійні науковці. Так і тепер професійні науковці радянської закваски, які не можуть чи не хочуть в силу різних причин відійти від “курсу партії та уряду”, подивитися правді у вічі та побачити очевидні факти, що були старанно приховані. Вони можуть лише зі зверхністю і зневагою казати про чиюсь непрофесійність і повторювати завчені тези тридцятирічної давності. Тим часом “нефахівці” (читай, обдаровані Богом дослідники) не гоняться за ступенями і званнями, і не бояться порушити нікому не потрібну в науці політкоректність, що плекалася віками професійними науковцями, головним аргументом яких часто є їхнє звання, а дослідницька праця яких часто припиняється з отриманням цього звання чи здобуттям наукового ступеню. Але це так, між іншим, уявляючи, які коментарі буде давати цій книжці наш головний спеціаліст по Київській Русі академік П.П. Толочко. Міф другий історії Росії стосується Олександра Невського, якого вона подає великим полководцем, який брав участь у Невській битві 1240 року і на Чудському озері – в 1242 р. Хоча народився “герой” напередодні цих дат. І про це в своїх щоденниках написала Катерина ІІ: “Св. Олександр Невський тоді тільки народився, йому було не більше 5-6 років” (в 1237 році). Цікаво, каже Володимир Белінський, що стаття, де йдеться про Олександра Невського, написана Катериною ІІ французькою мовою. Але найцікавіше про Олександра Невського – в книжці “Страна Моксель”, в якій пишеться, що Невська битва була більш схожою на бійку і не мала якогось доленосного значення для майбутньої Московії. “Росіяни можуть зробити святим будь-кого, - зауважує Володимир Белінський в контексті своєї оповіді про Олександра, так званого Невського, - але цей його образ вони нав’язують і нам”. “Ми стаємо заручниками надзвичайно фальшивих речей”, - зауважує він і згадує величний храм на честь Олександра Невського в Софії, Болгарії, який бачив на власні очі. Міф про Куликовську битву. Це той період, коли Московія звільнилася від татаро-монгольського іга. Хоча монголо-татарське іго – це також міф. Цікаво, що в загально прийнятому ужитку і в історії як науці використовується термін “монголо-татари”, хоча таких не було. “В Російській історії куди не глянеш, всюди якась нісенітниця”, - додає Володимир Белінський. “Монголо-татар” придумав в 1825 році вчитель Наумов, який потім став російським істориком. В історичних джерелах згадуються або татари, або моголи (без букви “н”). В 1237 році в Суздальські землі прийшли зовсім не монголи, а східні та південні сусіди Московії та Волзької Булгарії – татари або тартари. В XIII столітті монголи вели війни одночасно в трьох напрямках. Дійсно, з Монголії пішла династія Чингисидів і на шляху завоювання залучала до своєї державності підкорені народи. Подібним чином і Суздальська земля увійшла в цю державу (Золоту Орду), а її народ залучався для завойовницьких походів Золотої Орди. Історія Росії каже, що в 1380 році відбулася Куликовська битва. Що ж то була за битва? Ростово-Суздальська земля, а на той час уже Московія, входила до Золотої Орди. Син Олександра Невського, Даніїл, був першим Московським князем, причому посаженим в поселенні Москва Ханом Орди не раніше 1277 року. Сам Олександр Невський був спорідненим братом Сартака – він з ним породнився в 11 років і поклявся на крові про вічну дружбу і допомогу. Сартак був сином Хана Батия, який забрав Олександра в 1238 році в аманати (в заручники) – там Олександр пробув до 1252 р. Тож в Золотій Орді вважали Олександра за чингізіда, тобто за свого. В 1252 році він став “великим князем Володимирським” ціною зради рідного брата Андрія, за що й отримав від Хана великокняжеський стіл. У 1257 р. він допоміг татарам у Володимиро-Суздальській землі здійснити перепис населення і встановити на нього данину. В 1259 році це ж саме разом з татарами він зробив в Псковській і Новгородській землях. Татарський подушний перепис населення прив’язав населення спочатку до татарських ханів, а потім – до московських князів. Але повернемося до міфа про Куликовську битву. На той час правив Московським Улусом “герой” Куликовської битви Димітрій Донськой – прямий нащадок Олександра Невського. Татарський Хан віддав йому право на великокняжий ярлик, і Москві була віддана перевага над Твер’ю, Рязанню, Нижнім Новгородом і Ростовом. З 1359 по 1380 рр. татарські хани дуже часто змінювалися, в Орді були свої міжусобні проблеми, але їм регулярно возилася з Московії данина, щоб Орда могла надати в разі необхідності свою військову силу “Великому князівству Володимирському”. Москва не поспішала скидати “татаро-монгольське іго”, якого для неї в принципі не існувало. До того ж в Москві оселилося багато татар з Орди, які прийняли християнство і стали вірними Московської православної церкви. В 1373 р. Московське князівство заключило з Великим князівством Литовським (до якого тоді входила колишня Русь) договір про мир, в якому, зокрема було написане і таке : “... Коли люди Московські, надіслані в Орду скаржитися на Князя Тверського, зроблять свою справу, то Димітрій вчинить, як того хоче Бог і Цар (тобто Хан Орди), в чому Ольгерд (Великий Князь Литовський) не повинен його звинувачувати”. Князь Димітрій каже про право Хана бути володарем як ним, князем Московським, так і князем Тверським. А нам співали пісні про “монголо-татарське іго" і Куликове поле! Це безсоромна брехня великоросійських істориків Катерининської “Комісії”. Брехня цих істориків просто дивовижна, оскільки Дмитрій Донськой пішов проти війська Мамая тільки тому, що той не був з роду Чингісхана і вважався узурпатором влади (навіть для самого Дмитрія Донського). Ось він і кинув свої дружини проти нього як проти злочинця, який захопив владу. Коли ж його військо разом з військами литовських і руських князів розбило Мамая, Тамерлан та інші ординські ватажки привітали його премогу над “спільним ворогом”. Як відомо, після “Куликовської битви” московити ще сто років платили татарам данину. “Куликовська битва” відбулася тому, що Димітрій Московський встав на захист єдності і порядку в Золотій Орді. Цікаво, що в “Куликовській битві” на сторону князя-московита не став жодний інший князь з князівств Суздальської землі, а сам Димитрій Донськой битвою не керував – він переодягнувся у звичайного дружинника, каже Володимир Белінський. Але йому пізніше присвоїли всю заслугу в перемозі, а Московська православна церква зробила “святим”. Великим парfдоксом так званого “визволення від татаро-монгольського іга” називає Володимир Белінський цю битву. Димітрія Донського підтримали князі, васально від нього залежні, а також литовсько-руські удільні князі – два Ольгердовича, Андрій Полоцький і Димітрій Корибут Брянський. Російські історики навіть щодо кількості війська набрехали. Не могло бути більше 20-25 тисяч чоловік під керівництвом Московського князя Димітрія, що доводиться в книжці як прямими, так і непрямими даними. Міф четвертий стосується того, що Росія розвивалася окремо. Московія, яка потім назвалася Росією, була в складі Золотої Орди у вигляді її губернії. І це не останній міф, який розвінчується в книжці. Можна було б ще зупинитися на міфі про заснування міста Москва, принагідно згадаючи, що перший храм в цьому місті був побудований в 1272 році, а перший князь був посажений там не раніше 1277 р. Але про це краще почитати в книжці “Страна Моксель”. Чому “Страна Моксель”? Тому що за історичними даними іноземних істориків Московія називалася країной Моксель, а місцеве фінське населення весі, мері, мокши, муроми, мещери – народом Моксель. Цьому залишили свідчення посол Папи Римського в імперію Чингисидів Іоан де Плано Карпіані, який написав “Історію Монгалів”, і посол короля Франції Людовика IX до Хана Сартака – Вільгельм де Рубрук. Іоан де Плано Карпіні відвідав двір Хана Батия і столицю імперії Каракорум в 1246 р. і повернувся в Європу через Київ. Вільгельм де Рубрук відвідав країну Хана Сартака (сина Хана Батия) і її столицю Каракорум в 1253-1254 рр. Ось, що він записав: “На північ від цієї області (за Перекопом – уточнює Володимир Белінський) лежить Руссія, яка мала повсюди ліси; вона тягнеться від Польщі і Угорщини до Танаїда”. Танаїд чи Танаїс, як відомо, - це Дон. Володимир Белінській в своїй книжці пише, що Вільгельм де Рубрук узнав це на місці з особистих бесід в ставках Сартака і Батия. Про землі і народ майбутньої Московії Рубрук також мав інформацію: “Ця країна за Танаїдом дуже красива і має ріки і ліси. На північ (від ставки Сартака, де перебував Рубрук всерпні 1253 р. – орієнтовно це зараз північний схід Воронежської області – пояснює Володимир Белінський) знаходяться величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають жодного закону, чисті язичники. Міста в них немає, а живуть вони в маленьких хижах в лісах. Їхній володар і більша частина людей були вбиті в Германії (в поході Батия в Європу в 1240-1242 рр. – пояснює Володимир Белінський)... В достатку є у них свині, мед і віск, дорогоцінні хутра і соколи. Позаду них живуть інші, що називаються Мердас, яких Латини називають Мердініс (це – мордва, пояснює В.Белінський), і вони – Саррацини (мусульмани - пояснює В.Белінський). За ними знаходиться Етілія”. Як відомо, Етілія або Ітіль – це Волга. Сумнівів немає, запевняє Володимир Белінський, бо “великоросійські історики” Карамзін, Соловйов, Ключевський у своїх “Історіях” підтвердили факт входження в 1253 р. “Ростово-Суздальських княжеств” до володінь Хана Сартака, сина Батия. Вільгельм де Рубрук в 1253 році зафіксував такий розподіл земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів землями Золотої Орди від Дону до Волги і від Каспійського та Азовського моря до північних міст країни Моксель, кудb дійшли коні татаро-монголів в 1238 р. Жили в “країні Сартаха” в ті роки, окрім татарських племен, тільки “два рода людей”: Моксель (які їли свинину) і Мердиніс (мусульмани). Вже значно пізніше, стараннями “великоросійських істориків” з’явилася назва – “Ростово-Суздальська земля”. Мордва під назвою Морденс і Меря під назвою Меренс вперше згадуються готським істориком Іорданом в 6 ст. нашої ери як автохтонні племена, які жили в міжріччі Оки і Волги. Мокша – етнографічна група мордви, як пояснюється у Великій Радянській Енциклопедії. Там же можна прочитати, що Мордва ділиться на дві групи – Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Мещера і Мурома – давні, також фінські, племена, споріднені племенам Мордви, що жили на берегах Оки. Велика Радянська Енциклопедія пише, що “більша частина Мещери до 16 ст. обрусіла”, а Мурома “в 12 ст. повністю обрусіла” – повна вигадка, на думку Володимира Белінського. Як і багато іншого. Московити-"великороси", фальсифікуючи свою історію, вкрали слово “руський” у корінного народу Подніпров’я – коли їм знадобилося “велике минуле” для імперії, що її сколотила Московія, здійснюючи винищення сусіднього слов’янського населення, починаючи з Новгорода і Пскова. Кров холоне в жилах, коли автор, цитуючи самих же московських істориків, розповідає про творимі московитами звірства. Найбільш вражає геноцид Новгорода, коли Москва в садистський спосіб цілком знищила цю давню, понад 600-річну високу слов’янську культуру — разом з її фізичними носіями. Починаєш розуміти, чому навколишні народи вважали московитів садистами і «м’ясниками», а українці назвали їх «кацапами» (що означає вбивця-садист, душогуб, на санскриті – «кацаб»). Знищуючи культуру навколо себе, Московія разом зі своєю церквою все більше занурювалась у мракобісся і темноту. «В XVI столітті архієпископ Новгородський Геннадій з великим сумом констатував, що рукоположені їм священики не вміли ні читати, ні писати, а багато хто з них навіть погано знав молитву «Отче наш»»... «Уже в 1620 році вчений, швед Ботвид, після відвідання Московії абсолютно серйозно запитував: а чи християни взагалі московити? Він на це давав негативну відповідь» — пише Володимир Белінський. Винищуючи і обертаючи в рабство своїх сусідів-слов’ян, Москва в той же час плазувала спочатку перед Золотою Ордою, а потім перед її правонаступником — кримським ханством. Москва залишалася васалом Кримської Орди до 1700 року і ще за Петра Першого щорічно возила в Крим данину. Схоже на те, що з книгою Володимира Белінського «Страна Моксель», до речі, як і з книгою Ігоря Каганця «Пшениця без куколю», українці входять в період тотального відновлення історичної правди.