Історія села

Верхівка

Країна    Україна

Область Вінницька область

Район/міськрада  Барський район

Рада       Верхівська сільська рада

Основні дані

Засноване     17 ст.

Населення     748

Площа    1,42 км²

Густота населення       398,59 осіб/км²

Поштовий індекс  23044

Телефонний код  +380 04341

Географічні дані

Географічні координати     48°54′02″ пн. ш. 27°38′57″ сх. д. (G)Координати: 48°54′02″ пн. ш. 27°38′57″ сх. д. (G)

Середня висота

над рівнем моря  254 м

Водойми        Лядова

Відстань до районного центру  25 км

На пагорбах, між річками Лядовою та Мощанкою розташоване  мальовниче село Bepxiвка. Із розповідей старожилів та книги учителя - пенсіонера Володіївецької восьмирічної  школи Яновича  „Барське староство" (Вінницький apxiв) дізнаемося що село Bepxiвкa засноване на початку 17 ст. В 1611 році це урочище було подароване Барським старостою Гольським панові Яну Верховському i затверджене за ним польським королем. Звідси i походить назва села – Bepxiвкa. Незабаром селом заволодів староста Барський Конецпольський, а від нього в 1638 році село знову перейшло у володіння пана Верховського.

У 1651 році село Bepxiвкa отримало статус містечка. Ним в цей час володів поміщик Бібиков. Bepxiвкa знаходилася на шляху з Царгорода на Бар. Тут при дорозі стояла корчма, постоялий двір.

Сторожилам села відомо, що будинок, в якому знаходилась до 1966 року сільська рада, клуб, сільмаг, будинок культури, пошта, біблютека, збудований десь на початку 17 ст. I служив тоді постоялим двором. Підтвердженням цього є цеглина з штампом 1623 р.видобута зi стіни будинку.

Ще однією архітектурною памяткою в селі Верхівці була давня церква збудована в 1874 році. Та не лише цими памятками  відоме село, краса його природи оспівана в творах польського письменника Юліуша Словацького, який неодноразово приїздив сюди до родичів.

На початку 19 ст. Bepxiвкy разом з кількома сусідніми селами одержали в спадщину небагаті представники аристократичного роду - подружжя Юзеф та Короліна Михальські.

У 1822-1827pp. Bepxiвкy в оренді тримав пан Янушевський, дядько видатного польського письменни­ка. Про деякі з відвідин залишилися згадки навіть самого поета: «В Кремінці я забавлявся два тижні, - пише він у щоденнику, - i з матір'ю ми поїхали у Bepxiвкy до Михальських. Там було мені добре». Відомо, що Юліуш був закоханий у доньку пана Михальського Юлію. Її іменем пан назвав садибу Юлінки. Біля цієї колишньої садиби (нині середньої  школи) знаходився великий став та розкішний сад. Toдi тут був чарівний райський куточок при­роди. В парку були липові та ялинові алеї, багато квітів.

Ось що писав поет матері після того, як побував у Верхівці «Заздрю тoбi, що ти перебуваєш тепер над блакитним озером під Юлінками; поклич там лебедів Юлень­ки, нехай припливуть, нехай здивованими очками запитають тебе про ту струнку смагляву дівчину». Саме тут, у цьому чарівному подільському селі, поет слухав cпів «дідів співаючих отих віків  сторінки пpecтapi, живий мандруючий літопис» i вклав ці слова в уста однієї з дійових осіб його драми «Срібний сон Соломеї». Верхівка i Юлінки та їхні мешканцчі "добрі i приємні, яких мало на світі  ли­шили глибокий cлід у житі поета i були відображені у йо­го творах: геніальній поемі «Беньовський», драмах «Cpiбний сон Соломеї», «Ксьондз Марек», «Голштинський» тощо.

Та вже в 60-х роках Bepxiвкa була конфіскована у Михальських за участь Людовіка Михальського у антицарському повстанні 1863-1864 pp., за що він був засланий до Cибipy, де й загинув. А новим власником села став царський урядовець граф Бібиков, остання з спадкоємців Любов Бібикова тут дожила аж до часів Радянської Влади.  

Цікавий факт: що вірш М.Ю.Лермонтова «Мій бог» був присвячений Любові Бібіковій під час її перебування в Петербурзі.

Пани змінювали один одного, а селяни несли непосильний гніт незмінно. Тяжкою була доля Bepxiвчан до Жовтневої  революції 60% найкращої землі, 4 ставки, до 500 га лісу, луги належали пану Бібикову_.

В селі було 145селянських господарств. Із них 105 господарств мали у своєму користуванні 850 га зeмлi, 40 господарств були безземельними. Вони навіть не мали права іти на схід селян, тобто були зовсім безправними людьми. Розказують, що пан виміняв у сусіднього пана кріпаків Бондаря i Тарасовського в обмін на собаку.

На 1861 рік у селі проживало 580чоловік. Було 4 корчми, гуральня, церква, холодна, в яку садили непокірних селян. Майже вci жителі села були неграмотними.                                                                    

Перша школа в селі появилась в 1890 році і знаходилась в найманій селянській хаті. А в 1894 році на кошти селян збудовано церковно приходську школу. Першим учителем був Ригульський.У ній навчалося 10учнів. Це в основному були діти заможних селян. Основна ж маса дітей не вчилася, У 1914 році було збудовано приміщення земської школи на 2 класні кімнати. Навчалось в ній 30 дітей з усього села. Основна маса селян залишалася безграмотною. Пошти в селі не було. Газету в селі отримували тільки пан i піп. Населения жило в злиднях i темряві.

До 1894 року в селі про лікаря не було i мови, лікували хворих знахарі Звідси судити про те, якою була смертність населення. Народжувалось у сімї 8-9 дітей, залишалось в живих 3-4.

У 1894 р. був присланий в село фельдшер Посполітак, який обслуговував 7 сіл. Йому приходилось лікувати pізнi хвороби. Звичайно, при такому медичному обслуговуванні смертність серед населення була значною.

Під час революційних подій 1905 року селяни с. Верхівка приєдналися до масового революційного руху - оголосили страйк, відмовилися працювати в господарстві та на ланах пана Бібикова, поки той не підвищить плату за роботу. Організатором страйку була селянка Фросина Криворучко. Через три дні пан привів робочих з інших сіл, але повсталі не впустили їх в село. Пан змушений був підвищити селянам плату за роботу.

Житель села Петро Огороднік був учасником революційного повстання матросів під час русько - японської війни 1905 р, за що переслідувався царизмом. Після Жовтневої соціалістичної революції він приймав активну участь у зміцнені Радянської влади i колективізації сільського господарства.

В 1917 році в селі була організована Радянська влада. Bci багатства: землі, ліси, води -стали власністю народу. Створили  сільську Раду, яку очолив М. Ліщинський, а також комітет незаможних селян, першим головою якого був Козяр Григорій.

В 1922 року в селі виникла комсомольська організація першим комсомольцем був Посполітак Василь Максимович.

Партійна організація села Верхівки яка створилася в 1927 році, основну свою роботу спрямовувала на здійснення колективізації в селі першими комуністами були: Цьмух О.В, Гриник В.К., Качур М.К., Посполітак В.М., Юкало М.І. та інші.

У 1924 р. в селі створюється артіль «Згода», яку очолив Парчевський М.І.. Члени правління: Качур М.К., Костюк Д.С., Огороднік П.Г.та інші

В артіль входило 24 бідняцько - батрацьких господарств. Було 93 га. землі, нараховувалось 16 волів, 6 коней.

В кінці 1925 р. артіль придбала трактор «Форзон» і молотарку. Артіль була показова в районі. В 1927 році створено колгосп «Пролетар», головою якого був М. Тихолаз.

В 1929 році два колгоспи «Згода» і «Пролетар» обєднались в одну артіль ім.. Сталіна. Головою її став М. Тихолаз. Село було повністю колективізовано. Середній урожай з гектара дорівнював 8 цнт. Після обєднання  колгосп мав 100 коней, 50 волів, 2 трактори «Форзон», молотарку та дрібний сільськогосподарський інвентар. У зв'язку з недостатньою механізацією колгосп збирав ще низькі врожаї. Партійна та комсомольська організації зробили велику роботу по зміцненню колгоспу, що дало можливість уже в 1933 р. зібрати високі врожаї зернових культур, цукрових буряків. Зросла технічна база, колгосп мав уже 6 тракторів. В середньому збирали по 15-18 цнт.з га. 

У1927 р. в селі відкрилась школа колгоспної молоді директором якої був Радецький. Спочатку школа була семирічна, а в 1938 році була перетворена в середню, перший випуск якої відбувся в 1941 р.

Та спокійне творче життя було перерване Великою Вітчизняною війною. В період окупації село зазнало великих втрат. Зруйновано колгоспне господарство, його технічна база. Пограбоване населення, багато молоді було вивезено на каторгу в Німеччину. Закрита школа, клуб, лікарня. Біля 20 помешкань євреїв зруйновано. Розстріляні передові люди села. Сотні жителів села Верхівка приймали участь у визвольній боротьбі за свободу і незалежність. На честь односельчан, які загинули в 1941- 1945 pp. в селі відкрито памятник. Він красується в центрі села - солдат з гвинтівкою, вилитий з бронзи.

За мужність і відвагу на фронтах жителі села удостоєні високих урядових нагород. Село було звільнено від німецьких окупантів в 1944 році.

За участь у Великій Вітчизняній війні, та проявлену мужність і героїзм верхівчани нагороджені:

Ø    Орденом Червоного Прапора - 3 чоловіка

Ø    Орденом Вітчизняної війни - 1 чоловік

Ø    Орденом Червоної Зірки - 10 чол.

Ø    Орденом Слави - 11 чол.

Ø    Медаллю „За відвагу" - 47 чол.

Ø    Медаллю „За боевые заслуги" - 13 чол.

Ø    Медаллю „ За победу над Германией" - 81 чол.

Ø    Медаллю „За взятие Берлина" - 10 чол.

Ø    Медаллю „За освобождение Варшавы" - 2 чол.

Ø    Медаллю „За взятие Кеникзберга" - 3 чол.

Ø    Медаллю „За победу над Японией" - 4чол.

Ø    Медаллю „За оборону Сталинграда" - 1 чол.

Ø    Медаллю „ За освобождение Праги" - 8 чол.

Ø    Медаллю „За оборону Кавказа" - 3 чол.

Ø    Медаллю „За взятие Будапешта" - 3 чол.

Ø    Медаллю „ За оборону Москвы" - 1 чол.

Ø    Медаллю „Юбилейная" - 148 чол.

В післявоєнні роки село почало активно відновлюватись. Школа відновила свою роботу. А також з 1944 по1955роки у панському будинку був розміщений дитячий будинок для дітей, батьки яких загинули на фронті. Уроки проводились в приміщенні земської школи.

В 1958році відбувся перший випуск Верхівської середньої школи.

Село гордиться тим, що в нашій школі навчалися:

 Медвецький Микола Васильович, Богатир Петро Устинович, Щербаков Олег Миколайович, які під час Великої Відчизняної війни стали Героями Радянського Союзу.

В селі було організовано великий колгосп «Зоря комунізму», який пізніше став двічі мільйонером. За самовіддану працю трудівники села були нагородженні орденами і медалями.

Відновили свою роботу дільнича лікарня, аптека, ощадна каса, відділення звязку, дитячий садок, бібліотека, широка сітка торгових точок. Збудовано новий будинок культури. Через село проходить асфальтна дорога, яка зєднує його з районним центром.

Невпізнанно змінилося обличчя Верхівки. На місці похилих будиночків виросли добротні світлі будинки. Всі вулиці в селі мають добротне покриття.
Після реорганізації колгоспу в 2001році землі було розпайовано. В даний час в селі землі орендують два фермерських господарства: СФГ «Смак» та СФГ «Златар».

В 2007році було облащтовано джерело «Бровар». Там збудовано капличку на честь св.Миколая. Вода має цілющі властивості. До джерела приїзджають багато людей щоб набрати цілющої води. В звязку з цим було збудовано цех по розливу води, яка дістала назву «Верхівська перлина».

Налагоджено і в селі культурний відпочинок. Працює будинок культури, бібліотека в якій є інтернет. На кошти спонсорів та прихожан відновлено церкву.

Завдяки старанням сільського голови Войтова Г. В. відновлено водогін і розпочато будівництво нової амбулаторії

     Зі стін Верхівської школи вийшли такі яскраві особистості:    Пантелеймонов А. І. - доцент , кандидат сільськогосподарських наук.

Кушта Г. П. - професор , кандидат фізико-математичнихнаук.

Стрільчук Г. П. - доцент, кандидат філологічних наук.

 Пастушенко Л. Т. - письменник , член спілки письменників України.

 Габрійчук М. М. - журналіст член спілки журналістів України. Романишин А. А. - поет , член спілки письменників Одещини.

Войтова-Ружицька А. В, - поетеса ,член спілки письменників Вінниччини. Магдій Н. М. - відмінник народної освіти України.

 Дамедюк С М. - заслужена артистка України .

Багато уродженців нашого села  стали: лікарями, військовими, агрономами , зоотехніками , інженерами , вчителями , займають керівні по­сади .

Ось така багата історія мого рідного села.

                                                        

 Архітектурна пам'ятка школи(маєток Юзефа та Кароліни Михальських).     

                                               

                       Вірш А. Войтової-Ружицької  " Сувій пам'яті "

   Не для всіх війна скінчилась,

Смутком в серці причаїлась .

Жовкнуть й досі телеграми

З кількома болючими словами.

" Безвісти пропав "-- а все ж надія

Останньою вмирає, як і мрія .

Десятки літ уже пройшли ,

Та не залишає відлуння війни .

Десь у тернах зарослих могили,

І барвінку на них не садили,

Ні мармурових плит, ні хрестів --

Безвісти стільки пропало життів.

Вже сльози вдовині давно скам'яніли,

А вірити в смерть вони не зуміли .

Жаль,  не має у болю межі ,

Тому й неспокійно стражденній душі.

             Прабабусині казки.

Розказує прабабця моїй доні 

Про голодні воєнні дні ,

А та мружить оченята сонні:

-- Бабуню, твої казки страшні.

Не збагнути малій дитині,

Що та казка -- вічний біль,

Бо зростають в мирі очі сині--

В них у життя світла ціль.

І не знає бабуся, не знає,

Чи варто тривожить внуча,

Чи хай безтурботно зростає .

І спогадів гасне свіча ...    

 Герої Радянського Союзу   

 Медвецький Микола Васильович   

Народився в 1917 році в с. Буцнях  Барського р-ну. Навчався у Верхівській семирічній школі .      З  З перших днів війни на фронті . Воював на Калінінському і 1-му Прибалтійському фронтах .    За ратні подвиги нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоної Зірки, багатьма медалями.

  Біля с. Антабалга Литовської РСР в запеклому бою з переважаючими силами гітлерівців 11 липня 1944 р. парторг батареї старшина Медвецький , коли не сталдо снарядів і патронів , підірвав себе і фашистів зв'язкою гранат . Батарея витримала позицію. За цей подвиг йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу .   

Щербаков Олег Миколайович   

Народився в 1925 р. в м. Одесі . З 1934 року батьки жили і працювали в с. Верхівка . Олег навчався у місцевій школі . Перед війною виїхали.

 Війна розлучила його з рідними . Олега евакуювали в тил у м. Балхаш , де з відзнакою закінчив десятирічку і військове училище . Бойове хрещення одержав влітку 1944 р. під Ленінградом і був призначений командиром танка . При визволенні Естонії у вересні 1944 р. лейтинант О. Щербаков неодноразово проникав в тил ворога і завдавав значних втрат . Першим увірвався в Таллін, Хапсалу .

 За зразкове виконання бойових завдань в березні 1945 р. О. М. Щербакову присвоєно звання Героя Радянського Союзу . 

 Свій останній бій провів під Віднем у березні 1945 р. , коли йому було 20 років.   

Богатир Петро Устинович  

Народився в 1914 р. в с. Слобода -Ялтушківська . По закінченні Верхівської семирічки працював у колгоспі. З 1936 р. -- в лавах Радянської Армії . Навчався у Військово-політичній академії .

 В 1940 р. брав участь у війні з білофінами. Очоливши батальйон , політрук П. Богатир провів розвідку боєм і першим увірвався у ворожі траншеї . Будучи тяжко пораненим не залишив поля бою. За зразкове виконання бойового завдання в квітні 1940 присвоєно звання Героя Радянського Союзу . П. У. Богатир був одним із перших на подільській землі , хто отримав це почесне звання .  

    Підполковник П. Богатир воював на Південно-Західному, Донському, Північно-Західному і 2-му Прибалтійському фронтах . Нагороджений орденом Леніна, орденом Великої Вітчизняної війни 1-го ст., багатьма медалями.

                             Духовна краса -- руками майстра.

                                                              Автор : Нечай О.В

         Михайло Юрійович Лермонтов

   Ми, жителі села Верхівки, гордимося тим, що у великій літературній спадщині М.Ю.Лермонтова є вірші, які були знайдені в нашому краї. Ця історія про Михайла Юрійовича досить цікава. Невідомий вірш Лермонтова було знайдено у Верхівці...

        Коли Лермонтов після арешту приїхав із Петербурга в Москву, щоб звідтіля відправитись на Кавказ, московські родичі поета дали прощальний бал на його честь. На цьому балу була присутня Любов Бібікова(її будинок і досі пам'ятають старожили села). Вона доводилась далекою ріднею М.Ю.Лермонтову по бабусиній лінії.

     Любов Бібікова була закохана в поета. І на балу вона попросила його написати новий невідомий вірш "Мой бог"(заголовок було написано французькою мовою, а текст -- російською), в кінці значилося: січень, 1837р. і підпис поета.

  Л.А.Бібікова з цим альбомом приїхала в с.Верхівка і ніколи більше звідти до самої смерті не виїжджала.

 Якось в 60-их роках минулого століття відомий радянський знавець лермонтовських творів І.Л.Андронников, виступаючи в Києві згадав про цей вірш. 

  Через деякий час в Москву до Андронникова написав лист вчитель-пенсіонер з Верхівки П.А.Кушта, в якому повідомляв, що йому відомий цей твір. 

   Вчений негайно виїхав до України, побував у Барі, у Верхівці, зустрічався з Куштою. 

   Про свої пошуки лермонтовського рукопису вірша "Мой бог" вчений І.А.Андронников розповів в оповіданні "Зачарований вірш".

   Якось після цих подій І.Л.Андронников, виступаючи в Києві, знову розповів історію про цей вірш Лермонтова. Після виступу до нього підійшов юнак і заявив: "А в альбомі моєї бабусі є цей вірш!". Вчений попросив привезти цей альбом що й зробив Ігор -- внук Н.С.Могилівської. Н.С.Могилівська була дружиною керуючого маєтком Л.А.Бібікової. Вона володіла кількома іноземними мовами і досить часто спілкувалася з Бібіковою. У неї ж і переписала того вірша.

    На жаль, це не була рука Лермонтова. Оригінал вірша до цих пір не знайдений, але відрадно вже й те, що завдяки зусиллям вченого доведено з різних джерел, що цей вірш належить перу М.Ю.Лермонтова.

   Ми гордимося тим, що про наше село знали такі генії, як М.Лермонтов і Ю.Словацький. Ця велика спадщина є надбанням і нашої сільської бібліотеки. Особисто для нас ця невигадана історія стала ще однією золотою крупинкою духовного, поетичного ск

У нев'яночому  літературному вінку нашої Верхівки сяє чимало перлин, однією з яких є перлина -- Юліуш Словацький . Юліуш Словацький --геніальний польський поет, демократ і революційний романтик, один із найбільших живописців слова. 

Він любив Поділля, вважав частиною своєї "вітчизни давньої". Тут жили його рідні, знайомі та друзі. У центрі Подільського краю Словацький бував не раз у роки свого дитинства та юності , відпочивав там. Як відомо з різних документів , влітку 1825, 1826, 1827, 1828, 1830 років .

                                 

    У 1825 р. після відвідин Кременця мати взяла Юліуша в гості до своїх друзів Юзефа та Кароліни Михальських у с. Верхівку .  Юліуш відразу подружився з Михальськими, які мали трьох дітей -- Людвика, Зенона та Юлію . За околицею села  є гай на честь Юлії .Колись там стояв літній будиночок для відпочинку . Його і до тепер називають Юлінками. Словацького зачарувала не тільки природа--- тоді ж він пережив своє перше кохання: винуватцем душевного неспокою стала Юлія . 

 Упродовж навчального року він не міг дочекатися, поки знову вдасться поїхати до Верхівки .Наступного літа поет тут жив довше -- близько двох місяців, про що залишив записи в особистому щоденнику : " В Кременці забавлявся два тижні , і з матір'ю поїхали ми до Верхівки, до Михальських. Там мені було добре. Знову Юленька очарувала мене." 

      У 1834 році. у листі з Женеви він розкриває, наскільки важливим для нього залишилося наше село : " Часом я мрію, що куплю у Михальських Юлінки та й буду там жити , немов Кохановський у Чарноліссі" .

       

    ... Під враженням всього , що я знаю  про Юліуша Словацького , мною ( Войтова-Ружицька А.В.) були віршотвореннні такі художні образи :  

         Далека Вітчизна                           

  

Між вершинами гір, із долини вузької

Здіймаються вежі блакиттю покриті.

Кременець рідний !-- Краси отакої

Він більше не бачив у цілому світі.

Замок похмурий на вершині Бони

Пам'ять у серце вселила навіки.

Спогади милі -- ніякі кордони 

Не змусять забути волинські гаївки .

Юліуш страждав у далекій заграниці

Еміграції люті відкривали столиці,

Та поруч із ним завжди жевріла мрія :

Жити в Верхівці , любити Поділля .

           Оспівана земля

Він сумував за краєм славним,

Що був і рідним , і чужим

За людом щирим, добрим, гарним

За словом милозвучним і простим.

Йому у снах являлася родина --

Далека давня батьківщина .

Він так страждав, жадав Поділля:

Ліси, ставки, татарське зілля -- 

Усе це в'їлось мов іржа,

Бо від любові розривалася душа.

А там, в Михальських, у селі

У панськім домі -- на крилі

Коханна Юленька в журбі .

І він нудьгує , шле листи

І кожен лист: " Люблю, прости" .

...Та не судилось молодим --

Їх розлучили і зі всім отим..

Лише у серці , назавжди 

Верхівські залишилися сліди .

О та любов , ота земля

В віршах оспівана в митця

Віками полонить усім серця .

     Україно , знай ...

Ти серцю волелюбному взірець

Не прагнучи ні користі , ні слави

За неподолану волю вічний борець--

Відображення України для своєї держави.

Польською душею ти любив наш край ,

Він був тобі натхненням найсвятішим.

Україно моя рідна , знай --

Ти була йому взірцем найріднішим .

Юліуш в тобі впізнав цей світ --

Кременця красу і простоту подільську,

Квіти, зорі...З дитячих літ

Він бачив у тобі другу вітчизну.

     " Краса України -- Поділля "

Він так любив наш край --

Той, що між Бугом і Дністром.

А особливо -- у Верхівці гай,

Ті Юлінки , що за моїм селом.

І Лядови любив спокійні води,

Срібні плеса голубих ставків.

Він пив снагу подільської природи,

То мить була, миліша від років.

Демократ, романтик, Польщі геній,

Поділля серцю дороге вважав 

Частиною " вітчизни давньої своєї"--

Він вірші й українською писав.

Полюбив поет цю мову соковиту 

За милозвучність, за окрасу .

" Співцем Поділля" Словацького відкрито

Іван Франко назвав відразу .

...І я, як Юліуш, люблю свій край,

Той, що між Бугом і Дністром.

А особливо у Верхівці гай,

Ті Юлінки, що за моїм селом .

         

            Вірю  я

Вірю  я, якби іще одне життя

То ми би поєдналися , як друзі

Великий геній , і селянка --я

Та ,це б не заважало нашій дружбі.

Ота любов, що лине із сердець

Навіки прикипіла в нас з тобою.

Моя Верхівка -- й світовий митець,

Ще і тоді дружили між собою.

Ти в смерті із Поділлям поріднився

І залишився пам'ятю в віках.

Не скорився долі, не скорився--

Співець, романтик, демократ .

P.S.      " Він жив так мало--всього 40 років. У таких винятково несприятливих обставинах для творчості , що здається тільки невсипущістю генія, можна пояснити велич, титанічний у національному і загальнолюдському розумінні набуток його слова" ,-- так писав про Ю. Словацького Дмитро Павличко.

Український патріотизм Словацького може бути справедливо порівнюваний хіба що з патріотизмом Т. Г. Шевченка. Вони обоє мали нездоланне переконання, що невмирущість нації походить із її страждань і не покори.

  Жаль, що в нашому селі або хоч у районі, області чи столиці не має пам'ятника Юліушу Словацькому. Було б справедливо, щоб Словацький мав свій пам'ятник у Києві , як має Т. Шевченко у Варшаві .

                        Доля , обпечена голодом .

Список жертв голодомору на території Верхівської сільради.

               1. Настуняк Федір 

                         2. Малішевський Северко 

                         3. Парчевський Григорій 

                         4. Горобці Євген і Юзина 

                         5. Куций Федір 

                         6. Янкович Григорій і його син Степан

                         7. Сім'я Зубків   ( батько, мати, син )   

                          8. Каліч  М.  

                         9. Завальський Г.

                         10. Кучерук О.    

Спогади свідків голодомору 1932-1933рр. -- жителів сіл Верхівка та Примощаниця --- Ш.Д. Барладина , І.Г. Приймака , О.Г. Шевчука , Ф.М. Трохимчука .      

          Крізь товсту пелену часу в пам'яті очевидців відновлюються страшні, нелюдські , жорстокі , жахливі епізоди і факти спустошливого голоду 1932-33 рр.

                  У 1932 році убогими видалися у жинки у верхівському і примощаницькому колгоспах .Та й на трудодень у колгоспі того року не отримали нічого . Всі озимі та ярі зернові культури вивезли . Сівбу озимих здійснювали під суворим наглядом уповноважених з району і міліції .Посівного матеріалу для сівби ярих теж не зосталося у колгоспі .

              Восени спеціально створені комісії нишпорили по найпотаємніших закутках в кожній селянській хаті .Забирали все , на весну нічого не залишилось. Звичайно у кращому стані були ті, хто мав корову . Не в одній сім'ї на харч мололи на жорнах ( таємно) висушені картопляні лушпайки. З цієї коричневої маси пекли млинці або ж варили бевку.

              Надто суворим було тогочасне розпорядження , яким заборонялося мати жорна . Дозволялось молоти зерно лише в державних млинах за що треба було давати мірчук.    Створена комісія шукала періодично по хатах жорна . Розправа одна -- розбивали в друзки.

              Голова колгоспу Михайло Качур їздив район , просив , аби виділили з десяток центнерів зерна для громадського харчування .Відмовили. Не дали і тим , що працювали в колгоспі.

       Люди шукали рятунку від голоду . Потайки збирали колоски на колгоспному полі , приносили в ночі висадки цукрових буряків, збирали гриби, шукали трави. які можна було їсти, видирали пташині гнізда . Також збирали цвіт акації , розтирали в макітрі, добавляли борошна і пекли пампушки . У річках ловили рибу, черепах, жаб. молюски. Збирали яйця у воронячих гніздах , малих воронят. А ще. промишляючи на скотомогильниках, приносили додому шматки здохлих тварин , варили і споживали. 

              У нашому селі було відділення радгоспу . Він вирощував зернові і спеціалізувався на відгодівлі свиней . Край дороги розмістилася радгоспна їдальня -- тут по талонах видавали сніданок і обід для робітників радгоспу .Їжа була не якісна і без хліба . Майже з усього села сходилися люди до їдальні , у кожного з собою була ложка і миска або горщик. Якщо залишалося від сніданку чи обіду , кухарка потроху наділяла кожному Дехто й додому не йшов , а спав прямо на долівці .Похорони були того року в селі майже щодня .

  Особливо критичний момент настав у селі в період переджнив'я . Почалося масове голодування. Саме в цей час голові колгоспу вдалося домовитися із завідуючим свиногодівельним комплексом , який діяв у селі , про надання допомоги .Була також таємна домовленість про позичку колгоспові зерна для харчування селян  Робилося все таємно. Адже таке самоуправство завідуючий міг би отримати щонайменше з десяток років тюрми, або як ворога народу могли розтріляти. 

          Порівняно не висока смертність у селах Верхівка і Примощаниця пояснюється тим. що тут, в обхід влади зуміли все ж організувати громадське харчування. 

            Восени 1933 р. у Верхівці , в колишньому панському будинку , відкрили дитячий будинок для дітей- сиріт . батьки яких померли з голоду . До кінця осені тут налічувалось понад 150 дітей. Їх привозили з різних районів Вінницької обл.

                 Звичайно , це ще далеко не все , що зберегла пам'ять очевидців. Багато дечого пішло із ними в могилу . Але те , що ми почули , повинно допомогти відтворити жахливу картину того страшного голодомору...     

        Забуттю не підлягає  

  Великою хмарою лихо зсунулося,

Безкровною війною пророцтво збулося.

... Збагнути нам важко роки ті голодні,

Терпне душа від почутого сьогодні.

Теми голоду в наш час стали модні,

Так кажуть ті, що не були голодні .

А як же факти страшної правди ?

І ті жертви, що нам були прадіди .

Ті прабабці, пратьоті, прадяді  

Як всі ті, що були тоді при владі ?

Чи й далі мовчати, не вірити ?

Якою міркою совість нам міряти ?  

Як можна на чорне казати біле, 

При свідках живих сплюндрувать наболіле.  

Чи маємо право не знати , обминути   

Зневажити пам 'ять, мільйони забути ?    

Заклинаю ! Молю Вас ! Прошу !

Ще бабуня жива, має пам'ять хорошу.

Чи ж у очі їй не дивитися ,

Як буде за нас всіх молитися ?   

        Присвячую усім жертвам голодомору

     Войтова- Ружицька  А. В.  

Історія Верхівської сільської бібліотеки.

Бібліотека в с. Верхівка заснована у 1921 році. Спочатку це була хата-читальня. Фонд якої налічував близико 300 книг. З 1963 року бібліотека-філіал працювала в колишньому  панському дворі в центрі села. Бібліотекарем була Березовська Г.М.

  З 1988 році бібліотеку було перенесино в нове 2-х поверхове приміщення сільського Будинку культури.  Бібліотека розташована на 2-му поверсі, площа якої становить 75 м.кв.

 З 2000 - 2008 року в бібліотеці працювала Гончарук О.М. Фонд бібліотеки налічував 17 273 примірників книг.

  На сьогоднішній день бібліотекарем є Войтова А.В. Фонд бібліотеки становить  17 802 примірники книг. Від 7 жовтня 2010 року в бібліотеці працює БібліоІнтернет.

  16 листопада 2009 року Верхівську сільську бібліотеку було обрано для участі у проекті програми "Бібліоміст" з огляду на те, що ця бібліотека розміщена у населеному пункті, що має багату історико-культурну спадщину.  В підготовці приміщення " БІбліоІнтернету" до прийому техніки активну участь взяла Верхівська сільська рада. Інформаційну підтримку надали Барська районна бібліотека та Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, на базі якої в обласному тренінговому центрі бібліотекар Войтова  А.В. пройшла такі тренінги: "Основи роботи на ПК", "Основи роботи в мережі Інтернет", "Сервіси Інтернет.Web 2.0". Про те засвідчує сертифікат.

   Передплачує бібліотека постійні газети:"Вінниччина", "Подільський край", "Барчани"

   Забезпечує обслуговування майже 500 користувачів . Всього населення 778 чоловік.

  Бібліотека обслуговує населені пункти: Верхівка, Примощаниця.     

Книжки, журнали і газети

Чекають ваших спрагнених умів.

Через віки учені і поети

 Ідуть до вас шеренгами томів...

З цих словників, отих енциклопедій

З отих романів, п'єс чи повістей  

Встають віки у спалахах трагедій

І  сяйві світлих сонячних ідей.     

 

          

       

Фото до "Історії бібліотеки"

Історія с. Верхівка з спогадів Мацюк Людмили Олексіївної (голови громадської організації).

Біля річок Лядова і Мощанка розкинулось красиве село Верхівка. В далекому минулому в селі жили люди не грамотні, не було ні світла , ні радіо. Люди виживали працюючи біля землі. Під час революції в село приїхала донька Максима Посполітака і поселилася з сім'єю на перехресті вул.Зарічної і лісової. Одного разу вони включили грамофон. Люд йшов слухати музику з всіх куточків села. Одні хрестилися й говорили:"Це нечистий з труби кричить" і йшли геть, інші дивувалися ,але залишалися подовгу і слухали. 

Доречі, Максим Посполітак був першим лікарем на селі. Його внуки і првнуки теж наслідували цю ж професію і стали лікарями різних фахів.

 Амбулаторія в селі була зразу після революції. Приміщення якої було там, де на сьогоднішній день 3-х поверхові будинки.  Там була і аптека. Аптекарем був Михайло Перепелиця. Після війни  відкрили дільничу лікарню, було пологове відділення , лаборант, дитячий лікар і т.д. У той час вже могли надати якісну медичну допомогу.

В 1955 р. почала працювати середня школа. Де колись був маєток пана Бібика, в цьому будинку після війни був  дитячий будинок для сиріт.

 З'явилися хата-читальня і клуб. Ну звичайно вже були і світло, і кабельне радіо (в 1959 р.). Провели електрику, вона працювала на базі турбіни, яка була біля млина і працювала за рахунок води річки Лядова. На той час було колективне господарство. Коли очолив господарство Григорій Степанович Кришталь, він вивів його в одне з найкращих, з мільйоними статками.

 Дещо про війну. Перед війною в 1938р в,.почали будувати дзоти. Це була військова частина. У ній були Брухно, Маслов, Дудко. Вони квартирували у Тихолаз Олександри. Спочатку військові жили на рибгоспі в "літерних" будинках. Проект на які робив Войтов Павло у 1929 р.  

 Ще один цікавий факт. На вул. Зарічна проживав дворянин Григорій Борисов. Його син був одружений з наймолодшою сетрою Лесі Українки Ізодорою. З Інтернета: Ізодора Петрівна Косач-Борисова, її чоловік збіднілий поміщик Юрій Григорович Борисов. У 1941 р. загинув у концтаборі.

pilipi1@mail.ru

***********************************************************************************************************************************888888******************************************************************************* Відгуки про наше село.*************************************************** документами более позднего времени проблема. Денис Турченяк А может известно сколько приблизительно лет назад эти книги были проданы? 3 лют Альона Войтова-Ружицька ​Прё+ 09:15 Відповісти Альона Войтова-Ружицька лет 40 назад 7 лют Денис Турченяк Жаль, что очень давно. Если обстоятельства продажи не известны, то сложно найти. А было бы здорово найти и выкупить обратно. Для истории сельчан это важный источник информации. Денис Турченяк Кстати, если кто-то из Верховки решит заняться поиском своих корней, то могу подсказать, где есть информация о составе семей за 1795 год. Вот фото обложки книги Денис Турченяк А вот фото страницы, где указана Верховка (третья сверху) Денис Турченяк К сожалению, в ревизии утрачены первые и последние листы, поэтому авторы не были до конца уверены, что это Верховка. Но это именно она! В этой ревизии есть семья Турченяков, которые упоминаются в ревизии селян Верховки 1811 года. Поэтому сомнений нет - это Верховка. Эта ревизия оцифрована Винницким архивом этим летом. В архиве ее можно почитать и при желании получить файлы со сканами. Очень ценный и на сегодняшний день самый древний источник по истории рода! Мне повезло - моя семья оказалась в середине ревизии, поэтому нехватка нескольких листов не стала помехой. 10 лют Альона Войтова-Ружицька ​ 👍 👍 👍 20 лист Денис Турченяк Здравствуйте, Алена! Скажите, Вам что-либо известно о том, что Верховка была конфискована у ее владельца Людвика Михальского после его участия в восстании 1863 года, и передана россиянину Бибикову? Денис Турченяк 21 лист Денис Турченяк Об этом написано вот в этой книге 22 лист Альона Войтова-Ружицька У 60-х роках Верхівка була конфіскована у Михальських за участь Людвіка Михальського у антицарському повстанні 1863-1864 рр., завін був засланий до Сибіру, де й загинув. А новим власником села став царський урядовець граф Бібіков. Остання із спадкоємців Любов Бібікова тут дожила аж до часів радянської влади. Див. в блозі Верхівська сільська бібліотека. Денис Турченяк Я буквально на днях стал обладателем копии Уставной грамоты на первую часть Верховки, которая принадлежала помещику Зенону Михальскому. Скоро обещают и копию Уставной грамоты второй части Верховки, которая принадлежала помещику Людвику Михальскому. Зенон и Людвиг были братьями. Землю конфисковали только у Людвига. Эта конфискованная земля и досталась царскому служаке Бибикову. Вы что-нибудь знаете про Зенона Михальского? Как долго он продолжал оставаться помещиком и кто стал владеть его частью Верховки после него? Денис Турченяк Вот так выглядит первый лист Уставной грамоты. В ней перечислены все дворы с указанием, кто и сколько должен заплатить помещику чтобы выкупить землю. К сожалению, большинство крестьян перечислены только по имени и отчеству. Фамилии не указаны. Но я знаю имена и отчества своих Турченяков, поэтому вижу своих в этой Уставной грамоте. Альона Войтова-Ружицька Никогда не слышала ничего про Зенона Михальского. Денис Турченяк Владельцем Верховки был Michalski Józef-Aleksander (приблизительно 1780 г.р.) У него было два сына Zenon i Ludwik (приблизительно 1810 г.р.), Жену Józefa звали Karolina. Была у них и дочь Julia (приблизительно 1800 г.р.) Денис Турченяк мужская ветвь Józefa Michalskiego выглядит вот так: Денис Турченяк Я пытаюсь разобраться кто из Михальских стал первым владельцем Верховки и в каком году, кому она принадлежала до них. Денис Турченяк Оказалось, что Примощаница по этим же причинам была конфискована у помещика Владислава Пашковского. Такое впечатление, что помещики тех краев с особой любовью относились к царской России. 25 лист Денис Турченяк Сегодня нашел новые эпизоды о семье Михальских. Денис Турченяк У Франца (Franciszek) было три сына: Денис Турченяк Фридрих (Fryderyk) Денис Турченяк Иосиф (Осип, Józef) Денис Турченяк Станислав (Staniaław) Денис Турченяк Фридрих принимал участие в восстании 1831 года. Принимал участие не один, а вместе со своим сыном Люцианом. Их обоих отправили на каторгу в Сибирь. Опубликован документ, из которого следует, что Люциан Михальский (28л) и отец его Фридрих Михальский (65 л), 10-го декабря 1839 года по неудобной через Байкал отправке, отосланы в Александровский винокуренный завод. Денис Турченяк Получается,что Людвиг, сын Иосифа, участвуя в восстании 1863 года, пошел по стопам своего дядьки и двоюродного брата. Сколько же судеб поломала Россия! 28 лист Альона Войтова-Ружицька много... 29 лист Денис Турченяк Вам, как библиотекарю, будет интересно знать, что Михальские из Верховки оказались довольно пишущими. Они оставили после себя 4 рукописи, которые находятся в польских библиотеках. Денис Турченяк Денис Турченяк это страница вот из этой книги: Денис Турченяк Денис Турченяк Думаю, если задаться целью, то копии этих рукописей можно было бы получить. Как Вы думаете, это кому-то из украинских историков или краеведов будет интересно? 30 лист Альона Войтова-Ружицька К нам очень часто приезжают поляки , посол Польши приезжал , хотел рестарировать палац Михальских , но не успел , погиб авиакатастрофе. А сейчас как-то не до этого --война. Прочитано 30 листопада о 12:37 Денис Турченяк Михальские владели Верховкой приблизительно с 1778 года. До них она принадлежала другим. Франтишек Михальский был первым из Михальских, кто владел Верховкой. Потом она передавалась по наследству потомкам Франтишка. Семья Михальских кратко описана тут: Денис Турченяк Это фрагмент страницы №298 вот из этой книги: 6 груд Денис Турченяк Интересный факт выплыл по Верховке. Принято считать, что Верховка получила статус местечка при помещике Бибикове, который стал владельцем после того, как имение конфисковали у Людвига Михальского, но у меня есть документ, опровергающий это. Этот документ называется Уставная грамота, которая составлена в 1862 году, т.е. еще до восстания. В ней Верховка указана как местечко. 18 груд Денис Турченяк Нашел документ, в котором впервые упоминается Верховка. Документ датирован 1616 годом Денис Турченяк А вот первая страница этого документа Денис Турченяк Получается, что в текущем 2016 году исполняется 400 лет со времени первого письменного упоминания села.******************************************/////////////////////////////////////////************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************* ******** " Хай славиться рід наш, сім'я і родина." ************************************************************************************************************ *******************************************Зі спогадів онуків.******************************************************************************** Коцюбий Сергей Феодосьевич родился 18 октября 1897 года в с. Примощаница. Детство у него было бедное и тяжолое. Помогал ему дедушка Феодосий Назарович. Он работал у генерала Павлова, который имел поместье в Примощанице. Маленького Сергея дед брал собой на роботу на целый день, так как в дома не с кем было его оставить. Когда Сергей подрос , ему было 5-6 лет, то он помагол деду Феодосию, носил дрова к печкам в доме генерала, а печей было 30 штук. Сергей Феодосьевич вспоминал, как генерал Павлов со своей женой ( она была немка) по праздникам выходили к воротам своего поместья и бросали на дорогу конфеты и денежные монетки на пыльную дорогу, а бедные дети дрались между собой за эти подачки. Учился Сергей в церковно-приходской школе с желанием и очень хорошо. Получил свидетельство об окончании. Интересно написано в свидетельстве: Коцюбий Сергей, сын крестьянки села Примощаница, Марьяновской волости, Могилевского уезда, Подольской губернии, родившийся октября седьмого дня тысяча восемьсот девяносто седьмого года,успешно окончил курс в одноклассной церковно-приходской школе села Примощаница Могилевского уезда, в чем и выдано ему от Могилевского Уездного Отделения Подольского Епархиального Училищного Совета это свидетельство, с приложением казенной печати. Тысяча девятсот десятого года 1 июня. Сергей Феодосьевич вспоминал о своем детстве с грустью. Очень хотел учится, но так как они были бедны, не было возможности купить тетрадь, карандаши. Поэтому, он старался все запомнить на изусть. Генерал Павлов, зная Сергея и Феодосья Назаровича, взял 11-летнего подростка на работу к себе в дом. Сергей выполнял все свои обязанности и поручения доброкачественно, чем заслужил к себе хорошое отношения генерала и членов его семьи. Есть фотки с 1914 года. Когда генерал уезджал, он забрал его с собой. Сергей видел царя Николая II и еого семью. В 1919 году Сергей Феодосьевич вернулся в Примощаницу. В 1922 году женился и у него родился сын. Работал в колхозе. Началась война и его призвали в Армию. Был сапером в саперной части. Занимался обезвреживанием мин и неразорвавшихся снарядов. Затем воевал в воинской части, полевая почта №17201, 151-й стрелковой Жмеренко-Будапештской Краснознаменной дивизии в 626 стрелковом краснознаменном полку. Был стрелком, потом командиром отделения, младший сержант. Прошел пешком более пяти тысяч километров освобождая Европу от фашистов. Участвовал в освобождении пяти государств Европы. В составе войск второго Украинского фронта 1944 го. дивизия участвует у Восточно-Карпатской операции. За образцовое выполнение заданий командования в боях, за освобождение г. Ужгорода, за доблесть и мужество дивизия награждается орденом Красного Знамени. 1-й батальйон 626 Червонопрапорного стрілецького полку брав участь ( у Житомирсько-Бердичівській, Проскурівсько-Чернівецькій, Львівсько-Сандомирській, Східно-Карпатській, Будапештській та Віденській операціях. Сергій Феодосієвич був нагороджений такими медалями: "За відвагу", "За бойові заслуги", "За взяття Будапешту" та іншими. Після закінчення війни повернувся в рідне село і працював у колгоспі. Коцюбий Алексей Сергеевич(Зі спогадів доньки Людмили). ...Коцюбий Алексей родился в селе Примощаница в 1923 году в семье Коцюбия Сергея Феодосьевича и Коцюбий Анны Демьяновны. Закончил Алексей школу 1940 году. Была у него мечта -- это море, океан. Хотел быть моряком дальнего плавания. Алексей поехал в Одесу для того, чтобы вступить в военно-морскую спецшколу, изменил свой год рождения, добавил год и написал 1922. Был принят и учился с большим усердием. 22 июня 1941 года немцы напали на нашу страну, а в морскай школе еще долго надо было учится, а Алексей стремился на фронт. Он принял решение оставить спецшколу и подал рапорт на перевод в Челябинскую военную авиационную школу штурманов. Рапорт был удовлетворен. Его приняли и он успешно ее закончил. Алексей штурманом был направлен на фронт. Начал летать на самолете ПО-2. В начале войны на базе использования этих самолетов в воздушных силах стали создавать полки ночных бомбардировщиков. Самолеты ПО-2 использовались также для ведения разведок и для связи с партизанами. Алексей ночью с товарищами вылетал в тыл немецких войск к партизанам . Они забирали раненых, а привозили медикаменты, боеприпасы, оружие, свежые газеты. Очень часто переправляли разведчиков. Было много разных боевых ситуаций, при которых усовершенствовалось мастерство, нарабатывался военный опыт. На самолете ПО-2 Алексей совершил 558 боевых вылетов, на самолете ЛИ-2 -- 34 боевых вылета. На фронт прибывает новая техника и доверают ее тем, кто хорошо ее знает. Старший лейтинант Коцюбий Алексей назначается штурманом звена авиополка на самолет ПЕ-2. Пикирующий бомбордировщик применялся для точечных ударов по базам, транспортным узлам и наземной технике противника в условиях сильной облачности. Он ипользовался для крушения автоколонн. Коцюбий Алексей совершил 255 боевых вылета на ПЕ-2. Совершал боевые вылеты Алексей и на других самолетах: Р-5, ТБ-3, УТ-2, Б-25. Самолет Р-5 мог брать на борт 500 кг бомб. На таком самолете Коцюбий совершил 19 боевых вылетов. В качестве ночного бомбардировщика ТБ-3 отбирались наиболее опытные пилоты и при хорошей погоде за ночь один экипаж мог совершить до трех боевых вылетов. На самолете ТБ-3 Коцюбий А. совершил 14 боевых вылетов. На УТ-2 -- 9 вылетов. Алексей Коцюбий воевал в 123 гвардейском бомбардировочном Ярцевском Краснознаменном ордена Александра Невского авиационом полку.С 1 августа 1942 года полк входил в состав 204 ближней бомбардировочной авиационной дивизии. С мая 1944 года полк в составе 3-го Беларусского фронта принимает участие в освобождении Беларусской ССР , с августа -- Прибалтики. С января 1945 года участвует у налетах в Восточной Пруссии. Очень тяжелый воздушный бой был возле городка Прекуле, возле Либавы(ныне Лиепая). На 27 советских самолетов напали 40 фашистских истребителей-фоккеров. Был тяжелый бой, многие не вернулись с этого боя. Закончил войну Алексей Коцюбий штурманом эскадрильи. После окончания войны Алексей Сергеевич дальше продолжал служитьв Армии. Продолжал летать на самолете Ил-28. Это был первый советский реактивный фронтовой бомбардировщик, носитель тактического ядерного оружия. В середине 1950-х участвовал во множестве локальных конфликтов. Алексей Сергеевич был штурманом 1 класа, был штурманом командира полка, на самолете Ил-28 совершил 747 вылетов. Летал он до 1961 года. Затем уже руководил полетами на командном пункте воздушной армии Западного округа. Похоронен Алексей Сергеевич Коцюбий на Сиховском кладбище в г. Львове.********************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************* ГОРДІСТЬ НАШОГО СЕЛА************************************************************************** ***************** Пам'ятаємо і пишаємося! Великій Перемозі присвячується ************************************************************** ****************************************************************************************************************************************************************************************************/////////////////////////////////////************************************************************************************************************************************************* **************************************************************************************************************Зубко Василь Романович************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************* Балакер Олексій Захарович-найкращий у світі дідусь. Пам'ятаємо,любимо і пишаємось. Рідні.*********************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************** ... І три дуби схилилися в зажурі. Це непримітне зовні урочище приблизно в п"яти кілометрах ходу навпростець на схід від Примощаниці, неподалік якого проходить вщент розбита лісовозами грунтовка в бік залізничної станції Копай, на перший погляд нічим особливим не відрізняється. Звичайне урочище, яких багато навколо села. Місцеві фермери ростять на розлогих полях хліб, неподалік-- ліс, де люди заготовляють дрова, ходять сюди по гриби, змілілий протягом десятиліть яр... У Верхівській громаді це лісове урочище здавна називають дещо незвично --- "Свингородок". Пояснення цьому досить просте : ще до війни тут був великий , на три тисячі голів , відгодівельний свинокомплекс від самого міністерства оборони. Тобто саме з відси забезпечували свининою війська тодішньої Червоної Армії. Кажуть, комплекс рятував у ті важкі часи від голодної смерті не лише мешканців Верхівки й Примощаниці, а й багатьох довколишніх сіл -- тодішня комуністична влада свиням, на відміну від людей, голодоморів не влаштовувала. А ще кремезні столітні дуби сільського урочища пам ятають чи не найжахливішу сторінку в історії тамтешньої громади -- масовий розтріл євреїв у роки війни. Сама земля тоді, здаваллося, здригалася від мук і розпачу приреченихприречених безневинних жертв... --- Приблизно у тому "мікрорайонні" Верхівки, де нині розміщені стара сільська рада та клуб, -- ділиться спогадами 79-річна жителька с. Примощаниці Людмила Мацюк, котра, власне й надала розголосу цій дещо припорошеній пилом забуття історії, -- у компактному поселенні тихо й мирнопроживали до війни зо три десятки єврейських сімей. Коли село захопили німці, спокій назавжди полишив ці родини. Постійні знущання , приниження, загроза фізичного знищення практично щоденно дамокловим мечем висіли над кожною єврейською сімєю. Звісно, односельці-українці як могли боронили євреїв од чужинської наруги, хоча й знали, що німці за це не милували. Мої батьки і діди буквально за півтори сотні метрів від німецької комендатури переховували євреїв, а коли фашистські нишпорки щось запідозрили, практично з-під носа ворогів вивели одну з них, Феню, на Копайгородську станцію,посадили в товарний вагон і таким чином врятували. У Примощанниці, якраз через дорогу від румунського гетто, сімя Монарчуків переховувала родину з шести осіб. У Василя Горбачука ховалась на печі й таким чином уціліла єврейка Соня. А позаду нашої хати була викопана величезна яма з "секретом", де зберігали буряки, картоплю та іншу городину. Секрет полягав у підкопі аж до хати, тобто з гори було видно лише центр ями. Там також, як тільки починалися облави, знаходили прихисток сільські євреї... Але, нажаль, врятуватися пощастило не всім. одного чорного для тамтешньої громади дня німецькі поліцаї, налетівши з несподіваною облавою на єврейське поселення, лайкою та стусанами прикладів зібрали всіх його мешканців і довгою колоною повели в бік лісу, до того самого змілілого тепер яру. Дорогою, як хтось кидався в бік, на бурякове поле, щоб хоч трохи втамувати нестерпний голод, гітлерівці одразу пускали в хід зброю. Там, не тямлячи себе від люті, безжально розтрілювали всіх... Жінок... Дітей... Літніх... Більше півсотні невинно загублених душ... До того ж, кажуть, тут розстріляли чимало нетутешніх, пригнаних під конвоєм десь аж із Буковини, євреїв. ***************************************************************************************************************************************** ************************************************************************************************************